Звукова скарбниця України – саме така назва відповідає змістовому наповненню фонду аудіоархіву Українського Вільного Університету (УВУ), в якому мистецька україністика займає одне із пріоритетних спрямувань. Збирання та збереження українських документальних і рукописних джерел, створення архівних колекцій було важливим напрямом наукової діяльності УВУ з часів його заснування (1921). Вони концентрувалися у фондах архіву завдяки співпраці українських громадсько-політичних, наукових, культурно-освітніх та релігійних осередків у різних країнах світу з єдиним в діаспорі українським навчальним закладом. Незважаючи на вимушену відірваність від Батьківщини, українські діячі науки, культури і мистецтва в умовах перебування за межами рідної країни, зробили неоцінений внесок у збереження національних традицій та піднесли їх до рівня світового культурного процесу.
Культурні, мистецькі і наукові надбання українців були збережені завдяки звукозаписам, здійснених колективом української редакції Радіо Свобода. За роки існування цей колектив став важливим символом промоції української культури, зокрема пісні та музики, літератури та науки, церковних традицій, фольклору й етнографії в країнах усіх континентів світу. Українці діаспори своєю подвижницькою діяльністю на ниві освіти, культури і духовності оживляли національну ідею, створювали культурні осередки, наукові інституції, музичні колективи, засобами радіомовлення пропагували українські культурні цінності у світовому контексті, рівночасно з тим – всіма силами і способами наближали здобуття свободи і незалежності України.
Історія створення україномовних студій в діаспорі розпочалася 1954 року. 16 серпня в ефірі з-за меж СРСР прозвучала перша передача української редакції Радіо Визволення (Радіо Свобода). Головним її завданням було надання неупередженої та об’єктивної інформації, яка б сприяла поінформованому громадянину шукати можливості, як домогтися прав свого народу, прав людини і громадських свобод. Першими словами було звернення до земляків на Батьківщині: «Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане на перешкоді».
Перші два десятиліття діяльності Радіо Свобода контролювало ЦРУ США, яке надавало фінансову допомогу, формально підтримуючи зв’язки до 1973 року. Вплив цього розвідувального управління на редакційну політику був мало відчутним, особливо за часів першого президента радіостанції Гоуленда Саржента. Врешті, спеціальна комісія, яка перевіряла діяльність існуючих радіостанцій (Радіо Вільна Європа, Радіо Свобода), у своєму звіті запропонувала Конгресу США фінансувати їх через Раду з міжнародного мовлення. У 1973 році, після ухвалення відповідної постанови, залежність радіостанцій від ЦРУ добігла кінця. До 1976 року Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода були окремими організаціями. Вільна Європа зосереджувала своє мовлення на європейські країни соціалістичного блоку – Польщу, Угорщину, Чехію тощо. Діяльність Радіо Свободи була спрямована на СРСР.
Натхненником створення Радіо Свобода і Радіо Вільна Європа був Джордж Фрост Кеннан – американський дипломат, автор ідеї про «політику стримування», яка фактично визначила американо-радянські відносини у роки «холодної війни». Заснував Радіо Свобода Американський комітет звільнення від більшовизму (Амкомліб) – антикомуністична організація, що виникла у США наприкінці 1940-х років. Пізніше, саме через це об’єднання радіо, яке до 1959 року мало назву «Визволення», отримувало фінансування. Від самого початку Радіо Визволення (як і Радіо Вільна Європа) існувало як некомерційна приватна компанія. Тематика програм існуючих радіостанцій була різною. Радіо Свобода зосереджувалося на внутрішніх питаннях народу, до якого мовило. Голос Америки і Бі-Бі-Сі розповідали переважно про життя у США і Великій Британії.
При заснуванні радіо, Амкомліб набирав штат, керуючись рекомендаціями тієї чи іншої країни за кордоном. Однак сам процес набору співробітників до різних мовних служб був непростим, адже всі народи СРСР в еміграції були представлені щонайменше кількома політичними групами, які конкурували між собою. Різні еміграційні осередки були неспроможні відкинути внутрішні розбіжності і об’єднатися в один антикремлівський фронт. До цієї групи відносилася одна з найпотужніших – українська еміграція, яка не погоджувалася з політикою «федералізму» у складі Росії. Зрештою, у 1953 році Радіо Визволення розпочало свою діяльність російською мовою без української редакції.
Мовити на Радянський Союз через «залізну завісу» потребувало ефективного втілення. Його завданням було досягнути кожного громадянина СРСР: він мав почути і зрозуміти почуте, ідентифікувати сказане диктором на рідній для слухача мові, а не мовою СРСР, а саме російською, яка домінувала під тиском русифікації, витісняючи мову і культуру інших народів тоталітарної країни.
Незабаром після російської редакції, Радіо Свобода поповнилася білоруською, вірменською, грузинською, азербайджанською та іншими редакціями, а до кінця 1954 року у структурі медіа організації вже було 17 мовних служб, включаючи й українську. Важливість роботи української редакції пояснювали у комітеті зокрема й тим, що українці щодо числа є після росіян другим народом Радянського Союзу і їхня кількість становить 44 мільйони.
Своїм існуванням українська редакція завдячує її піонерам-засновникам, а саме Миколі Лівицькому – члену уряду УНР, пізніше її президенту в екзилі, а також Михайлу Терпаку, Миколі Француженку. У 1954 році склад української редакції очолив Микола Ковальський з Парижа, Микола Степаненко (заступник) з Нью-Йорка, Михайло Добрянський з Лондона, Юрій Тарковський та Андрій Ромашко з Німеччини.
Окрім головного офісу в Мюнхені, українська редакція також мала бюро у Нью-Йорку. Протягом тривалого часу – аж до 1992 року, коли у Києві з’явилося представництво Радіо Свобода – про події в Україні редакція дізнавалася опосередковано.
Починаючи з 16 серпня 1954 року, українська редакція готувала щоденні 20-хвилинні випуски, які повторювалися 36 разів на добу. Окрім того, двічі на тиждень в ефірі виходили годинні програми. Редакція порушувала багато різноманітних тем, пов’язаних з історією, політикою, економікою, культурою, блоком міжнародних новин тощо. Серед пріоритетних тем редакції – трагедія Голодомору, про події початку 30-х років як про акцію, сплановану саме проти українців. Багато уваги у редакції приділяли й літературі, це були рецензії на нові твори українських письменників, літературні читання, пресконференції. Керівник української служби Радіо Свобода Микола Ковальський на конференції у Мюнхені відповідав на запитання одного з присутніх щодо встановлених обмежень ефіру: «Є два обмеження, – відповів Ковальський. – Не можна викликати міжнаціональної ворожнечі і не можна давати закликів до повстання та явного спротиву, що б спонукало до непотрібних жертв українського населення».
У 1956 році українська редакція Радіо Визволення випустила перший збірник матеріалів, які прозвучали у його ефірі за перші два роки існування. У Передмові йдеться про завдання редакції донести свою справу до українців за «залізною завісою», а також дати відповідь критикам та політичним опонентам. По суті, перші роки діяльності Радіо Свобода сформували той дискурс, в якому корпорація і сама українська редакція працювала щонайменше до першої половини 80-х років, – критика від еміграції, несприйняття у деяких політичних колах у Вашингтоні і прагнення радянського керівництва заглушити, дискредитувати і, зрештою, знищити радіо. Тавруючи Радіо Свобода, радянська пропаганда називала співробітників корпорації зрадниками і звинувачувуала у колабораціонізмі.
Глушіння «ворожих голосів» всупереч Загальній декларації прав людини (стаття 19) тривало від першого ефіру у 1953 році аж до відмови Радянського Союзу від такої практики наприкінці 80-х. Заглушування передач з-за кордону торкалося й інших радіостанцій, зокрема, Радіо Ватикан, Голос Америки, Бі-Бі-Сі. Боротьба з «антирадянським мовленням» полягала не лише у потужному технічному оснащенні – важливою була і контрпропаганда, спрямована на підготовку і поширення «викривальних матеріалів». Задля того, щоб «відвернути увагу слухачів від іноземних радіостанцій», наголошується на необхідності підвищити якість програм радянського мовлення. За даними звітів ЦРУ США, наприкінці 60-х років щорічні витрати СРСР на глушіння сягали бл. 150 мільойнів доларів, тоді як загальний бюджет РВЄ і РС у ті роки становив майже 35 млн. доларів.
Перешкоджання радіопересилань, яке тривало 35 років, припинилося у 1988 році з огляду на декларовану політику гласності. На це рішення міг вплинути приїзд до Москви у вересні 1988 року Стіва Форбса, на той момент голови Ради з міжнародного мовлення. Він брав участь у переговорах щодо міжнародної інформаційної політики. Форбс порушив питання про глушіння радянською стороною, назвавши це порушенням міжнародного закону, і заявив, що це суперечить принципу гласності. Через кілька тижнів після цієї зустрічі за наказом міністра зв’язку СРСР з 30 листопада 1988 року глушіння іноземних радіостанцій було припинено.
Служба Безпеки СРСР у боротьбі з «ворожими голосами» не обмежувалася цькуванням Радіо Свобода та Радіо Вільна Європа у ЗМІ. Співробітники радіостанцій пережили і зникнення колег, і агентів під прикриттям, і навіть теракт. Найчастіше КДБ тиснув на Радіо Свобода через родини його журналістів. Обставини режиму, який тоді існував в Україні, вимагали оголошувати в ефірі не своє прізвище, а псевдонім. Іноді на роботу до радіостанції проникали вербувальники, агентурні особи, які сприяли появі у радянських ЗМІ «викривальних» статей про «підривну діяльність» Радіо Свобода.
21 лютого 1981 року опоненти українських радіостанцій влаштували потужний вибух автомобіля, припаркованого біля однієї зі стін будівлі в Англійському парку Мюнхена, де розташовувався офіс корпорації. Внаслідок вибуху було поранено четверо співробітників РВЄ/РС (які на той момент уже були об’єднані в одну радіостанцію). За словами колишнього генерала зовнішньої розвідки КДБ Олега Калугіна, вибух задумувався як «шумний пропагандистський захід», мета якого – змусити жителів Мюнхена вимагати від влади відмовити радіостанціям в оренді приміщення. Однак, очікуваного не сталося і студія українського радіомовлення у Мюнхені продовжила свою роботу у звичному режимі.
Після проголошення Акту Незалежності України 24 серпня 1991 року українська редакція Радіо Свобода продовжила свою діяльність вже у Празі, а звукові фонди були передані на зберігання до архіву Українського Вільного університету. Разом з тим, не всі матеріали аудіозаписів потрапили до архівних фондів УВУ. Зі слів попередніх працівників бібліотеки й архіву та окремих представників української діаспори Мюнхена, частина магнітних плівок залишилася у приватних колекціях, інші не збереглися з причин байдужості посадових осіб.
Серед використаних джерельних матеріалів з історії Радіо Свобода – видання «Говорить Радіо Визволення»1 (1956, 1957), «Говорить Радіо Свобода»2 (1962), монографія О. Ремовської «Говорить Радіо Свобода. Історія української редакції» (2014)3, а також безпосередня інформація з вебсайту медіа4. Проте згадані автори переважно зосереджуються на історично-політичних аспектах діяльності радіо, діячах журналістики, частково на редакційній політиці та тематичній сітці мовлення. Загалом, культурно-мистецька сфера радіопередач ще не ставала предметом наукових узагальнень. Введення до наукового обігу звукових матеріалів аудіоархіву УВУ дозволить не лише зацікавити дослідників цим перспективним напрямом, але й сприяти процесу оцифрування численних записів митців діаспори попередніх історичних періодів з різних звукових носіїв (магнітні стрічки, грамплатівки тощо).
Архівні аудіоматеріали, як історичні джерела, репрезентують здобутки композиторів, виконавців, літераторів, майстрів образотворчого мистецтва, діячів української культури, рівень розвитку професійного та аматорського мистецтва українців за кордоном. Ці звукові документи загалом охоплюють музичні записи солістів і колективів академічного, фольклорного, естрадно-розважального напрямів; літературні читання (проза, поезія, драматургія); записи суспільно-політичних, релігійних, культурно-мистецьких подій; радіожанри інформаційного (повідомлення, звіти, інтерв’ю, репортажі, огляди преси), аналітичного (огляди, коментарі, бесіди, круглі столи), художньо-мистецького і художньо-публіцистичного характеру (нариси, композиції, художнє слово і театр, концерти і Богослужіння (прямі трансляції й записи)5.
Для дослідників нематеріальної культурної спадщини української діаспори магнітні звукозаписи мають неабияке національно-патріотичне, в тому числі й духовне значення. Звукозаписи – це історично-культурна фіксація мистецьких досягнень свого часу, тенденцій пошуків митців (виконавства, техніки гри, співу, репертуарних жанрових пріоритетів) та естетичних запитів слухацької аудиторії. До звукозаписів належать не лише видані офіційні одиниці аудіоносіїв (бобіни, платівки, касети, диски). Це і записи концертів, інтерв’ю, зустрічей та круглих столів, урочистостей, які зафіксовані на звукових носіях, а також трансльовані у медійному просторі (на радіо, пізніше на телебаченні).
Звукозапис фіксував інтерпретацію музичних творів як здобуток виконавців (інструменталістів, співаків, диригентів). Його цифрове відтворення дає можливість зберегти оригінальне трактування не тільки для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Це дозволяє порівнювати рівень художньої творчості різних часових періодів. Виконавські звукозаписи порівняно зі слухацькими враженнями чи відгуками критиків залишаються єдиним достовірним джерелом фіксації творчості митців, вагомою основою для історико-виконавських досліджень, своєрідною музичною бібліографією6.
Магнітні звукозаписи архіву УВУ – свідчення активної культурно-мистецької діяльності цього унікального і єдиного в Європі навчального закладу, представники якого найчастіше виступали ініціаторами та співорганізаторами більшості заходів. Серед них – концерти і зустрічі, навчальні курси з бандурного виконавства, української мови, літератури, історії та філософії. Аудіоматеріали як історичні джерела, репрезентують здобутки композиторів, виконавців, майстрів музичних інструментів, рівень розвитку професійного та аматорського мистецтва українців за кордоном
Таким чином, сфера звукозаписів – окрема вагома сторінка культурно-мистецьких здобутків українського зарубіжжя. Дослідник цього напряму Степан Максимюк зазначав: «Записи накладають на нашу еміграцію певний відбиток, це сліди нашого росту, наш вклад у загальноукраїнську духовну скарбницю»7. Каталоги звукозаписів, фактично становлять окрему галузь джерелознавства – дискографію8.
Зацікавлення недослідженими до цього часу звуковими документами відбулося в період мого планового закордонного стажування в Українському Вільному Університеті (травень-червень 2022 р.). Зустріч з архіваріусом о. Віктором Головачем сприяла загальному ознайомленню з унікальною збіркою архівних документів, сконцентрованих в УВУ, основу яких становлять малодосліджені повоєнні матеріали. Вони поділені на певні групи, а саме: архіви українських організацій на еміграції в Німеччині, особові архіви українських діячів, тематичні колекції. Крім цього, о. Віктор звернув увагу на велику кількість магнітних стрічок, які потребують оцифрування, систематизації і наукового опрацювання. Навіть зорове сприйняття розміщених на полицях архіву аудіозаписів у вигляді стандартних і студійних бобін та касет, свідчило про масштабність обсягу звукового матеріалу до опрацювання.
Упродовж 30-ти років магнітні плівки із записами передач Радіо Свобода знаходилися в належних для збереженнях умовах у пристосованому для архіву приміщенні УВУ. Оригінали цих записів зосереджені переважно на бобінах та касетах стандартного і студійного форматів, які раніше не піддавалися відповідній фаховій систематизації. Відсутність аналогової апаратури зразка минулого століття, серійне виробництво якої призначалося для відтворення магнітних записів, унеможливлювала доступ користувачів до аудіоархіву.
Разом з тим, магнітні стрічки не були упорядковані за певною класифікацією, а знаходилося у довільному розташуванні на полицях архіву. В бібліотеці УВУ зберігається «Абетковий реєстр записів фоноархіву радіо «Свобода», сформований станом на 15 червня 2005 року. У ньому зафіксований
попередній варіант систематизації цих плівок і представлено 830 найменувань записів – переважно без уточнення, з окремими прізвищами композиторів, письменників, виконавців, акторів і читців, святковими подіями, музичними колективами, концертами тощо. Цей список є узагальненим, він не містить конкретної інформації стосовно часових вимірів того чи іншого аудіоматеріалу, дати його створення, довідкових анонсів щодо виконавців чи авторства творів.
Таким чином, думки, розповіді і пропозиції о. Віктора зародили велике бажання здійснити задумане і реалізувати ідею оцифрування аудіозаписів з перспективою оприлюднення мистецьких здобутків українців діаспори серед науковців та широкого загалу шанувальників української культури. З цією метою спільно із завідувачкою кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського Національного Університету імені Василя Стефаника, докторкою мистецтвознавства, професорко Віолеттою Дутчак був створений Міжнародний науковий проект «Українська культурно-мистецька спадщина у фондах Архіву Українського Вільного Університету: оцифрування і наукове осмислення». Юридичною основою проєкту став Меморандум про співпрацю між Прикарпатським національним університетом імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, Україна) та Українським Вільним Університетом (Мюнхен, Німеччина). Тематика Меморандуму була схвалена ректорами навчальних закладів – докторкою історії та політичної філософії, професоркою Марією Пришляк та доктором політичних наук, професором Ігорем Цепендою. Підписання офіційних документів відбулося у грудні 2022 року.
Практична частина Меморандуму накреслювала певні цільові орієнтири діяльності на близьку і кінцеву перспективу. Вона охоплювала чотири етапи науково-дослідницької діяльності (грудень-січень, червень-липень 2022/23 рр., січень-лютий, червень-липень 2024 р.). Кожен із визначених етапів мав заплановані об’ємні за обсягом матеріалу і тривалості часу завдання організаційного та наукового характеру, а саме: комплексний аналіз стану якості записів, придбання звуковідтворюючої апаратури (магнітофонів серійного виробництва «Астра», «Маяк», «Юпітер», «Panasonic»), налаштування програмного забезпечення для перетворення магнітних звукозаписів у цифровий формат. Наявні в архіві бобіни відрізнялися розмірами та якістю аналогових носіїв що, в свою чергу, вимагало пошукових зусиль та сприяло до творчих, іноді й раціоналізаторських нововведень з використанням додаткових пристроїв. Ними ставали рухомі деталі побутового призначення, які прикріплювалися до корпусу серійного магнітофона, що дозволяло розмістити на ньому студійну бобіну і продовжувати процес оцифрування.
Перше, що викликало занепокоєння – якість відтворення звукових носіїв, створених ще у 50-х роках ХХ ст. і переданих на зберігання до архіву УВУ у 1991 році. Як виявилося згодом, більшість студійних плівок, виробниками яких були німецькі та американські фірми, збережені у задовільному стані, відповідають високому рівню якості звуковідтворення і цілком придатні для прослуховування й оцифрування. Невелика частина плівок, записаних аматорським способом належать до середнього, а іноді й низького рівня якості звуковідтворення. Та незважаючи на це, ми не відмежовували цей матеріал, адже сама фіксація запису і наявність його в Каталозі може представляти інтерес для дослідників і науковців.
До високого рівня якості звучання відносяться в основному записи та передачі, здійснені професійними операторами Радіо Свобода. Вони відрізняються виразним звуком, чіткою структурою програм, побудовані за складеним заздалегідь сценарієм, відзначаються цілістю розкриття запрограмованого матеріалу. Більшість анонсованих передач несуть інформативно-пізнавальний характер, вони доповнені вдало підібраним музичним супроводом, що суттєво приваблює слухача і викликає неабиякий інтерес та естетичне задоволення в процесі їх прослуховування. Аналіз передач Радіо Свобода дозволив детальніше вникнути у зміст звукового матеріалу, визначити його теми, фіксувати події, музичні номери, публічні виступи тощо.
Тематика аудіозаписів архіву УВУ торкається різних напрямів культурної діяльності українців за межами Батьківщини й охоплює широкий спектр музичних, літературних, історичних, релігійних, суспільно-політичних та інших програм, озвучених журналістами і дикторами української редакції – Ганною Бойчук, Еммою Андієвською, Юрієм Лавріненком, Йосипом Гірняком, Мартою Гарасовською та багатьма іншими. Їх часовий вимір охоплює 50–90-і роки ХХ століття, що був періодом відстоювання національної ідентичності зарубіжними українцями в світі, з однієї сторони, та забороною сприйняття мистецької спадщини української діаспори в умовах тодішнього радянського режиму, з іншої. Загалом, майже всі розділи, які є в переліку Каталогу, відображені у редакційному портфелі Радіо Свобода. Основу змісту звукозаписів складають тематичні радіопередачі на музичні і літературні теми, трансляції святкових концертів, літургій, інтерв’ю з артистами і письменниками, розкриваються трагічні сторінки подій голодомору та політичних репресій. Саме працівники української редакції, що упродовж 1954–1995 років функціонувала у Мюнхені, разом із приватними особами сформували основний масив аудіозаписів, збережених на стрічкових аналогових носіях.
Процес оцифрування здійснювався у заплановані Меморандумом періоди і відбувався в режимі реального часу. Середня тривалість відтворення магнітного запису коливалася від 40 до 90 хвилин звучання. Фіксація оцифрованих записів дозволила розпочати новий фаховий облік. Принцип тематичного поділу полягав у створенні облікового журналу, в якому кожна оцифрована магнітна стрічка фіксувалася за певним номером. Налагодження системи упорядкування дозволило оперативно організувати технічне перенесення файлів з оцифрованим матеріалом до заздалегідь створених комп’ютерних папок, назва яких відповідала тому чи іншому жанровому напряму звукозапису.
В журналі записувалася орієнтовна інформація, основою якої слугували написи на обкладинках, іноді друковані програми, а також анонси музичних передач і концертів, озвучених дикторами. Однак, не кожен із звукозаписів у повній мірі забезпечений інформативним матеріалом. Частина з них потребує уточнення чи ідентифікації місця й дати запису, переліку музичних творів, їх авторів та виконавців тощо. Все це спонукає нас до продовження і поглиблення наукових пошуків з різних інформаційних джерел.
З технічного боку, процес оцифрування аудіоархіву УВУ в зазначений Меморандумом період був завершальним. Критерієм диференціації слугувала сформована нами система упорядкування матеріалу за тематичним та жанровим напрямами. Підсумком первинного (емпіричного) дослідження стало створення звукового й анотованого «Каталогу аудіозаписів Українського Вільного Університету: систематизація, оцифрування, анотування», структурованого за напрямами: музичне мистецтво, церковні обрядові традиції, наукові та літературні студії, звукозаписи передач Радіо Свобода з приватного архіву журналістки і ведучої Марти Гарасовської.
Крім цього, виконання поставлених завдань, відображених у пунктах Меморандуму, відбувалося у формі публікацій наукових статей, в проведенні презентацій, підготовці радіопередач, у виступах на наукових конференціях, в лекційній пропаганді тощо. Робота в цьому напрямі становить важливу та актуальну сферу наукової діяльності і відкриває перспективу участі у грантових проєктах науково-дослідних установ України та української діаспори. Вона дає можливість дослідникам культури і мистецтва отримати важливий емпіричний матеріал для наукових узагальнень, знайомить зацікавлених осіб із творчими здобутками українців за кордоном у різні часові періоди другої половини ХХ ст.
Ці та інші фактори дозволили сконцентрувати нашу увагу на пріоритетних завданнях наукового дослідження – ознайомити наукову і суспільну громадськість з культурно-мистецькою спадщиною української діаспори в країнах вільного світу, а саме з аудіозаписами фондів архіву Українського Вільного Університету. Звукові архівні матеріали, створені за межами України, становлять важливу частину історії української політичної еміграції другої половини ХХ століття і є надзвичайно цінним джерелом з багатьох проблем українського музикознавства, культури і науки. Звукова колекція, створена українською редакцією Радіо Свобода, відіграє важливу роль не тільки у справі збереженні та вивченні духовної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про творчу діяльність українців в країнах вільного світу, що складає невід’ємний компонент загальносвітової культури.
Впровадження Каталогу аудіозаписів архіву УВУ в мережу Інтернет дозволить науковцям і зацікавленим особам засобами сучасних технологій почути оригінальні записи музичних, релігійних, літературних та наукових передач Радіо Свобода; сприятиме ознайомленню з досягненнями українців діаспори у різних сферах культурного життя; розширить можливості наукових досліджень у галузі музикознавства, релігієзнавства, фольклористики, літературознавства. Вихід у світ друкованого Каталогу з можливістю сучасного відтворення звукозаписів за допомогою QR-кодів, стане фундаментальною основою для реалізації нових дослідницьких проєктів.
В перспективі, процес наукових досліджень в галузі звукозапису та дискографії, основою яких є репрезентований нами Каталог, може бути суттєво доповнений і розширений за рахунок поглибленого вивчення записів та пошуку інформації з інших доступних архівних та приватних джерел. Системні текстові каталоги, поряд із безпосередніми звуковими, є важливими для узагальнення інформації щодо композиторів, виконавців, часу і місця запису чи концертного виступу. З цього приводу С. Максимюк підкреслював: «Колись, як культурній нації, прийдеться такі каталоги видати, бо це виявлятиме нашу національну зрілість та вміння шанувати здобутки минулих поколінь».9
Саме цю ідею, висловлену видатним українським колекціонером, нам вдалося втілити в життя. Співпраця Українського Вільного Університету та Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника репрезентує новий вимір діяльності – місію збереження і вшанування пам’яті тих людей, творчість яких зафіксована на магнітних стрічках, а нині є доступною для широкого загалу поціновувачів українського духовного надбання. «Золотий фонд» національно-культурної спадщини близького і далекого зарубіжжя стане невід’ємним фактором у справі поширення якомога повнішої інформації про різні сфери культурного, духовного і суспільно-політичного життя наших співвітчизників за кордоном, розкриттю вагомості внеску українства до світової культурної скарбниці, яка яскраво відображає і підносить до всеосяжних вершин самобутню українську національну ідентичність.
Мирон Черепанин,